Вт, 17.10.2017, 16:48:25
Газета "Жовтоводські вісті" та радіо
Facebook Twitter VKontakte Blog RSS
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гость · Група "Гости"Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайта
остані коментарі
Неуважаемая Керівник Держпродспоживслужб...

УЕГГ
...
Block title
Block title
Ми у facebook
Теги
Календар
«  Листопад 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Google
TV-agent
Благодійність
Погода


Цікаві посилання
Все о ТВ и телекоммуникациях
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ М. ЖОВТІ ВОДИ
"Ремонт и обслуживание оргтехники"
Пошук
 
Головна » 2007 » Листопад » 22 » 24 листопада – День пам’яті жертв голодомору
24 листопада – День пам’яті жертв голодомору
01:28:08
Історія однієї родини
Увечері 24 листопада тисячі українських родин запалять свічки та поставлять їх на підвіконня у своїх оселях на згадку про тих, хто помер від голоду, який охопив Україну в 1932-1933 роках. Колишній мешканець села Зелене, а нині – жовтоводець Віктор ТАРАНЕНКО розповів «ЖВ» про історію своєї родини, яка стала однією з тих сімей, які відчули на собі страхіття голодомору та репресій.


У селі Зеленому Петрівського району Кіровоградської області у тридцятих роках минулого століття мешкала родина Тараненків: Марія, Василь та їхні маленькі доньки півторарічна Ліза та на рік старша Міля. Василь працював на жовтянській машинно-тракторній станції механізатором. У 1933-му році був непоганий урожай хліба. Але спочатку треба було виконати план, потім зустрічний план, а потім місцеві активісти почали забирати весь хліб, який був у хаті, щоб здати державі та відрапортувати про добре проведену роботу. Коли Василь був на роботі, активісти прийшли до Марії та стали вимагати віддати хліб (знали, що батько, тяжко працюючи на жнивах, отримував зерно на зарплату). Молода жінка категорично відмовилася віддати зерно, адже тоді їй не було б чим годувати дітей. За такий опір Марію відразу забрали та згодом засудили на двадцять років без права листування. Але хтозна, яким би чином склалася доля її маленьких донечок, якби жінка виконала наказ та залишила родину без хліба…
Василь перебував у шоковому стані, дізнавшись про те, що трапилось. Влада хотіла влаштувати його дітей до дитбудинку, проте він категорично відмовився. Але ж йому треба було працювати. Тоді люди порадили йому знайти жінку, яка б допомогла підняти на ноги малечу. У тому ж селі в родині старшого брата Михайла жила двадцятиоднорічна дівчина Пріся, яка залишилася сиротою. Її батько потрапив під газову атаку під час першої світової та незабаром пішов із життя, а мати померла від голоду в 1932 році. І ось ця дівчина знайшла в собі сили, щоб створити сім’ю з Василем та виховувати його дітей, як своїх власних. Їм вдалося здолати важкі часи, а у 1934 році на світ з’явився їхній син Віктор – той самий Віктор Васильович Тараненко, який завітав до нашої редакції, щоб розповісти про історію своєї родини. Потім народилися ще діти – Ніна, Світлана. Але Міля і Ніна померли від тифу у роки війни. Тоді народилася ще одна дівчинка, яку також назвали Ніною, та хлопчик Микола. Батько Василь загинув на фронті. А Віктор, ставши дорослим, продовжив його справу, обравши професію механізатора. Коли хлопець дорослішав, то все більше дізнався про те, що відбувалося у тридцяті роки. Працюючи на прийомці зерна від МТС, уже в п’ятдесятих роках, Віктор спілкувався з Кирилом Ткаченком, якому він здавав зерно. Цей чоловік пошепки розповідав двадцятирічному Вікторові про те, скільки людей загинуло в Зеленому від голодомору 1932-1933 років. Кирило Ткаченко знав дуже багато гіркої правди, навіть працював тоді членом спеціальної комісії, яка займалася розслідуванням випадків канібалізму, що траплялися в Зеленому. Тих людей, які тоді помирали від голоду, звозили в одну яму такі самі знесилені люди. Як розповідали згодом Віктору Васильовичу односельці, дехто з тих, хто потрапляв до тієї страшної ями, ще дихав…
Хоча Віктор Тараненко народився у 1934 році, але йому довелося дізнатися, що таке справжній голод під час війни. Десятирічним хлопчиком він працював у колгоспі, отримуючи там харчі – дві галушки на один день.
- Деякі діти не ходили працювати, але не підеш – не отримаєш галушку, - пригадує Віктор Васильович. - Жінки отримували по чотири галушки. Чоловіки, виконуючи найважчу роботу, - по шість галушок на день. Удома пекли коржі під назвою «маторженники», просто на чавунній плиті, використовуючи для них усе, що тільки можна було.
А у 1956 році трапилось диво – об’явилася Марія Тараненко, з якої аж тоді зняли комендантський нагляд, а до того вона не давала жодної звісточки про себе. На той час вона перебувала на Харківщині та зробила запит на Зеленську сільраду. І тільки тоді Ліза дізналася, що більше двадцяти років її виховувала інша жінка, адже діти не відчували різниці – хто для неї рідний, хто нерідний… Ліза вирішила поїхати жити до матері Марії.
Так склалася доля цієї родини, якій довелося здолати багато труднощів, що виникли на її шляху. Пріся більше не вийшла заміж, присвячуючи себе дітям до кінця життя. Ліза, Світлана, Ніна, Микола, Віктор тепер живуть у різних містах, мають власних дітей та онуків та їздять в гості один до одного, пригадуючи події минулого – добрі та погані, і, безумовно, завжди схиляють голову перед пам’яттю своїх батьків.
О.ВІКТОРОВА.


Переглядів: 625 | Додав: zhvisti
Усього коментарів: 0
avatar
Copyright MyCorp © 2017