Пн, 18.12.2017, 16:48:00
Газета "Жовтоводські вісті" та радіо
Facebook Twitter VKontakte Blog RSS
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гость · Група "Гости"Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайта
остані коментарі
Неуважаемая Керівник Держпродспоживслужб...

УЕГГ
...
Block title
Block title
Ми у facebook
Теги
Календар
«  Грудень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Google
TV-agent
Благодійність
Погода


Цікаві посилання
Все о ТВ и телекоммуникациях
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ М. ЖОВТІ ВОДИ
"Ремонт и обслуживание оргтехники"
Пошук
 
Головна » 2015 » Грудень » 24 » Із дитячого будинку в американську сім’ю: чотири роки по тому
Із дитячого будинку в американську сім’ю: чотири роки по тому
11:02:45

В американській сім’ї Кріса і Лізи Бухер – дев’ять дітей: шестеро власних і троє прийомних. Чотири роки тому подружжя всиновило із жовтоводського дитячого будинку двох братів і їх старшу сестру, яким було на той час 8, 10 і 14 років. Сьогодні вони – Кевін, Клейтон і Кетрін, і живуть у Сполучених Штатах Америки, штат Орігон. Нещодавно родина у повному складі приїхала до Жовтих Вод. Батько сімейства із дружиною у розмові із «ЖВ» розповіли про мету приїзду і про те, як чотири роки тому прийняли рішення взяти в сім’ю дітей із-за кордону; діти ж, що мають українське коріння, пригадали свої перші враження від Америки та перебування в сім’ї.

- Маючи шестеро власних дітей, ви наважилися взяти в сім’ю ще трьох, до того ж з іншої країни. Розкажіть, як ви прийшли до такого рішення і чи складним був шлях міжнародного всиновлення.

Кріс: Бажання всиновити дітей з’явилося спершу у Лізи. Спочатку я її ідеї не розділяв. Якось, коли я був у від’їзді, дружина надіслала мені електронною поштою фотографію чотирьох дітей із Латвії, нижче описувалася ситуація, в якій вони перебували. Діти жили в дуже поганих умовах, мусили спати на столі у своїх прийомних батьків, мали багато інших негараздів. Ця історія зворушила мене. Я почав розмірковувати про долю таких дітей, і поступово прийшов до тієї ж думки, що й Ліза. Згодом ми прочитали, що діток із Латвії всиновила інша американська сім’я, а ми почали підшукувати «своїх» діток. При цьому Ліза схилялася до Східної Європи. Через знайомих ми дізналися про одну сім’ю з Техасу, яка удочерила дівчинку з України – саме з жовтоводського дитячого будинку. Ми зв’язалися з батьками-усиновителями, й вони допомогли нам вийти на цей заклад. Коли ми побачили в Інтернеті фотографію цих трьох діток, вони одразу нам запали в душу. Ми однозначно вирішили їхати в Україну, але спочатку треба було ретельно підготуватися. Переробили будинок – розбудували, щоб він був більш містким, - і почали оформляти дозвіл на прийняття дітей в сім’ю. Від нас вимагалися різні документи, багато разів у нас брали відбитки пальців, – аби пересвідчитись, що ніхто з сім’ї не стоїть на жодному обліку і не має поганої репутації. Крім того, ми проходили різні тренінги й навчання з батьківства. Все це зайняло у нас близько року. Потім ми подали запит у Київ, і через кілька місяців нам призначили зустріч із дітками в Жовтих Водах.

Коли ми приїхали до Жовтих Вод, виявилося, що вихованці дитячого будинку відпочивають у Бердянську. Не довго думаючи, ми теж поїхали туди. Варто сказати, що тоді ми приїхали в Україну не удвох із Лізою, а всією сім’єю. Ми усвідомлювали, що всиновлюємо не лише собі дітей, а й братиків і сестричку нашим власним дітям. Тому хотіли, щоб діти одразу могли познайомитися одне з одним. Там у Бердянську й відбулося наше знайомство.

- Як проходила адаптація дітей до життя в сім’ї та в іншій країні? З якими труднощами вам довелося зіткнутися?

Ліза: Складно було в перший рік: діти не знали мови, їм не зовсім подобалася наша кухня, не сприймали домашнього навчання, по-своєму бунтували. Але, беручи в сім’ю дітей, ми розуміли, що можемо зіткнутися з подібними реакціями. Разом з тим ми знали, що зворотного шляху немає, ми присвятили себе цим дітям і будемо любити їх так же, як і власних. У нас була чітка позиція: якими б складними не були випробування, ми їх подолаємо, адже тепер це наші діти, і ми відповідальні за те, щоб побудувати з ними стосунки і допомогти їм адаптуватися до нової для них ситуації. Тому з терпінням працювали над цим.

- Як прийомні діти влилися в американську систему навчання?

Кріс: Усі наші діти навчаються вдома. В Америці домашня форма навчання досить поширена. Навіть університети надають перевагу тим абітурієнтам, які отримали базове навчання вдома – вважається, що такі знання більш ґрунтовні, а учні більш самостійні. Наші діти – це третє покоління в родині, що займається за такою системою. Крім того, це дає можливість дітям не відставати від програми навіть коли ми у від’їзді. Навчанням вони займаються в першій половині дня під керівництвом Лізи. У другій половині дня діти мають вільний час – вони займаються спортом, музикою, грають, спілкуються з друзями…

На сьогодні Кетрін уже має освіту медичного працівника. Коли ми від’їжджали в Україну, у неї ще тривав завершальний етап навчання. Тому вона приїхала в Жовті Води пізніше за нас.

- Як вдається кожному з дев’яти дітей приділити увагу, враховуючи те, що треба ще й працювати, щоб утримувати сім’ю?

Кріс: Я займаюся облаштуванням і ремонтом офісів, виготовленням меблів, встановленням вікон. Близько третьої години дня я повертаюся з роботи додому, і маю можливість решту дня проводити з сім’єю.

Чим би Ліза чи я не займалися, до всього намагаємося долучати дітей. Хтось допомагає справлятися вдома, з кимось ідемо до магазину, разом граємо, навчаємося, відвідуємо культурні заходи, іноді беру з собою на роботу хлопців, щоб допомагали. Це дає можливість із кожним спілкуватися, а ще всьому навчати дітей власним прикладом. Кожного вечора у нас спільна сімейна вечеря.

- Розкажіть про мету вашого нинішнього приїзду.

Ліза: Кетрін, Клейтон і Кевін стали частиною нашої сім’ї. І те, що близьке їм, має відношення й до нас. Ми хочемо, щоб ці діти не забували рідну мову, не втрачали зв’язок із своєю батьківщиною. Тому ми тут. Уже більше двох місяців ми перебуваємо в Україні. Вивчаємо мову, культуру, національні традиції. Адже прийнявши в сім’ю українських дітей, ми прийняли Україну. Кетрін, Клейтон і Кевін мають можливість зустрічатись тут із своїми колишніми друзями й вихователями. Інші діти й ми, дорослі, теж маємо вже у Жовтих Водах багато знайомих, із деякими з них потоваришували ще чотири роки тому під час нашого першого приїзду.

- Як у Сполучених Штатах Америки здійснюється робота із дітьми, що залишилися без батьківського піклування, і яку підтримку надає держава сім’ям, що всиновлюють дітей?

Ліза: Дитячих будинків у Штатах немає. Держава підтримує сімейну форму виховання. В Америці багато людей, готових прийняти в сім’ю дітей, що залишилися з якоїсь причини без опіки батьків. У відповідних службах є списки потенційних батьків-усиновителів, і, якщо на облік потрапляє така дитина, її практично одразу влаштовують у прийомну сім’ю.

Деякі люди беруть під опіку по декілька дітей – іноді до десяти осіб – і утворюють цілу сім’ю з прийомними дітьми – на зразок дитячого будинку сімейного типу в Україні. Законодавством закріплено за такими сім’ями певне соціальне забезпечення та пільги, що стосуються подальшої освіти всиновлених дітей і т.д.

Однак все це стосується ситуації, коли беруть під опіку дітей в межах країни. Якщо ж береш в сім’ю дітей з іншої країни, на тебе ці умови не поширюються. Держава не заохочує до міжнародного всиновлення. Ми прийняли цих дітей, дали їм своє прізвище і самі повністю відповідаємо за їх забезпечення, створення умов для повноцінного розвитку й навчання.

Звичайно, як батьки ми багато чим жертвуємо заради всіх наших дітей. Скажімо, можливістю побудувати гарну кар’єру, подорожувати, куди б хотілося. Однак ці жертви мізерні у порівнянні з тим, що ми маємо взамін.

Окрім того, у Євангелії ми знаходимо, що Бог закликає піклуватися про сиріт і вдів, це ті вразливі категорії, які залишилися без допомоги і підтримки близьких людей. Ми маємо шанс уберегти від руйнування три людських долі.

Тому будь-які наші жертви абсолютно виправдані. Ми можемо впевнено сказати, що всі дев’ятеро дітей для нас однаково цінні, всі вони мають однакові права й можливості. Ми прагнемо, щоб кожен із них процвітав, був щасливим і успішним у житті.

 

Кетрін, Клейтон і Кевін розповіли про життя в сім’ї та спробували визначитися із своєю національною приналежністю.

- Якими були ваші перші враження від життя в сім’ї?

Кетрін (18 років): Ми ніколи не жили в сім’ї, тому якихось більш-менш чітких уявлень про сімейний уклад у мене не було. На початку мені не сподобалось, через те що треба підкорюватись певним правилам і умовам. Але згодом ми подружилися з новими сестрами й братом і почали ладити. Я ніколи не думала, що зможу полюбити свою сім’ю, але зараз я маю зовсім інше до них ставлення.

- Минуло чотири роки, як ви від’їхали до Сполучених Штатів. Повернувшись зараз у Жовті Води, що ви відчуваєте?

Клейтон (14 років): Це місце для мене особливе.

Кетрін: Це дім, це щось рідне.

- Хотіли б залишитись тут назавжди?

Кетрін: Ні.

Клейтон: Жити в Україні постійно – ні, але хотів би час від часу приїжджати сюди в гості.

Кевін (12 років): Ні.

- Чому?

Кетрін: У Штатах жити легше.

Клейтон: В Америці у нас є тітоньки й дядьки, бабусі й дідусі. Тут мені їх не вистачає.

- Ким ви себе вважаєте – українцями чи американцями?

Кетрін: Українкою, яка живе тепер в Америці.

Клейтон: І українцем, і американцем.

Кевін: Американцем.

 

Спілкувалася Тетяна КОРОБЕЙНИКОВА.

Фото автора.

Рубрика: Інтерв'ю | Переглядів: 568 | Додав: zhvisti
Усього коментарів: 0
avatar
Copyright MyCorp © 2017