Сб, 22.07.2017, 14:57:24
Газета "Жовтоводські вісті" та радіо
Facebook Twitter VKontakte Blog RSS
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гость · Група "Гости"Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайта
остані коментарі
Неуважаемая Керівник Держпродспоживслужб...

...
Block title
Block title
...
Ми у facebook
Теги
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Google
TV-agent
Благодійність
Погода


Цікаві посилання
Все о ТВ и телекоммуникациях
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ М. ЖОВТІ ВОДИ
"Ремонт и обслуживание оргтехники"
Пошук
 
Головна » 2013 » Серпень » 29 » Свої «університети» він проходив під землею
Свої «університети» він проходив під землею
16:15:48
Григорію Єфремовичу Василенку, знаному нашому земляку-шахтарю, не довелося отримати спеціальну освіту в якомусь навчальному закладі. Свою професію бурильника він опанував, працюючи у шахті. І треба сказати, успішно працюючи. Зважаючи на виробничі показники, відданість справі, керівництво шахти «Нова» довірило йому очолити одну з бригад бурильників.
Напередодні Дня міста і Дня шахтаря ми зустрілись із Григорієм Єфремовичем, щоб пригадати події минулих років. 

І підводник, і шахтар
«Народився я у родині «куркулів», - з посмішкою розповідає Григорій Єфремович. – Діди мої по лінії батька і матері мешкали в селі Зелене Кіровоградської області й були більш-менш заможними селянами, «куркулями», як їх називали тоді. Мої батьки жили також у Зеленому, але окремо, тим і врятувалися від «розкуркулювання». Коли мені було два роки, наша родина переїхала до селища Жовта Річка. Батько влаштувався на роботу у Кривому Розі, потім знайшов роботу в селищі. Жили дуже скромно. Своє житло – хату-мазанку – батько побудував тільки після війни у 1947 році на вул.Польова».

Після війни, у 1947 році, Григорій Єфремович закінчив семирічну школу і пішов працювати. Було йому на той час 17 років. 

Працював оператором у Кіровській геолого-розвідувальній партії №10. Потім робив борозни в шахті для збору матеріалу, що досліджувався. Навчався спеціальності, підвищував кваліфікацію при експедиції. Мріяв піти служити, і в травні 1951 року потрапив на Чорноморський флот. Чотири роки і дев’ять місяців служив підводником-торпедистом у 153-й бригаді підводних човнів у Севастополі, а потім – Балаклаві. 

У грудні 55-го демобілізувався, повернувся додому. З роботою у селищі було дуже складно, та все ж пощастило влаштуватися на шахту «Нова». Пішов працювати помічником змінного майстра. Опанував професію бурильника, згодом очолив бригаду. Григорій Єфремович згадував, на якому обладнанні доводилося працювати у 50-х роках. Уявіть, за зміну бурильник повинен був «пройти» 17 см. Така була норма. Із часом бурові станки удосконалювалися, і колишню місячну норму новітнім обладнанням проходять за зміну.
Григорій Єфремович працював на 10-й буровій дільниці, яка славилась і гарними виробничими показниками, і згуртованим колективом. На цій дільниці працювало до 13 бурових бригад. До речі, на дільниці №10 трудився і відомий жовтоводець – повний кавалер ордена Трудової Слави Володимир Сухий. 

«Не страшно було щозміни опускатися під землю?» – запитую у ветерана-шахтаря. «Робота - є робота, - відповідає Григорій Єфремович. - Працювали ми із задоволенням, може, молоді були, не думали про небезпеку. 

Ми ж із селища Жовта Річка почали будувати місто. Були молоді й завзяті, щиро раділи кожній новій новобудові, Палацу, кінотеатрам, будинкам…»
Звичайно, робота у шахті вимагає професіоналізму, дисципліни, уваги. Та не з одних виробничих буднів складається життя. 

Григорій Єфремович пригадав цікаву історію, в якій брав безпосередню участь. Було це у 70-х роках минулого століття. Начальник шахти П.Ф.Загатін дав завдання художнику зробити барельєф, який би символізував шахтарську славу. Одного разу після зміни художник запросив Григорія Єфремовича позувати йому для виконання завдання керівництва. Ось так із нього і «зліпили» барельєф шахтаря, який і досі розташований на центральній площі території підприємства.

Гірницька династія
У 1956 році молодий гірник Григорій Василенко зустрів свою половинку – Поліну Федорівну, у травні того ж року молодята побралися. Свого нічого не було. Жити довелося спочатку з батьками, потім два роки у комуналці на три сім’ї, згодом – на дві сім’ї, а коли в сім’ї було вже двійко діточок, – отримали нарешті окрему трикімнатну квартиру. 
Із гірницькою справою пов’язані чи не усі члени родини Василенків. Батько Григорія Єфремовича викладав у школі фабрично-заводського навчання (колишні «ФЗО»). Брат і одна з двох сестер працювали на шахті. Син – Олександр – працює головним інженером на шахті «Нова», невістка Тетяна – машиністом підйому. Онук Дмитро – співробітник гірничорятувальної служби. Донька Наталя мешкає у Луганській області, її чоловік – шахтар.
Хочеться зауважити, що чоловіки родини Василенків, як то кажуть, «не з боязкого десятка». Судіть самі. Григорій Єфремович майже п’ять років служив підводником, потім усе життя працював на шахті. Його син Олександр – гірник, пройшов Афганістан, онук Дмитро працює гірничорятувальником – теж робота не для слабаків. 
Шахтарська праця пов’язана з певним ризиком, небезпекою. Та, напевно, жоден гірник не вважає її якимось подвигом, «робота – є робота». Але ж як чекають шахтарів додому після кожної зміни! Нехай вони завжди повертаються!

Любіть свою професію!
Григорій Єфремович Василенко працював на шахті з 1956 по 1980 рік, а потім ще 7 років – на поверхні. Майже 20 років активно займався профспілковою роботою – був членом шахтного комітету. Прогалини в освіті надолужував самостійно, багато читав.
Користувався повагою і авторитетом на шахті, у своїй бригаді. 
Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, знаком «Шахтарська слава» трьох ступенів. 

Для своїх рідних – дітей та онуків - Григорій Єфремович – гарний приклад того, як треба ставитись до роботи, до людей, до життя.
Я запитала, що б ветеран побажав гірникам із нагоди професійного свята. Він відповів: «Головне – звичайно, міцного здоров’я, а також любити свою професію!»

Тож, любімо свою професію, а також своє місто так, як його люблять наші ветерани. Вони побудували Жовті Води, вкладали душу в свою роботу, дбали про красу рідного куточка, тому й залишили для нащадків прекрасне місто. Тепер нам його берегти і розбудовувати.
Наталя СІРА,
фото із сімейного архіву Г.Є. ВАСИЛЕНКА.

На фото: У процесі виготовлення барельєфу
Рубрика: Інтерв'ю | Переглядів: 409 | Додав: zhvisti
Усього коментарів: 0
avatar
Copyright MyCorp © 2017